«Це покоління політиків має йти на смітник»

 

«Це покоління політиків має йти на смітник»

Останнє і втрачене. Юрій Андрухович



Останнє і втрачене. Юрій Андрухович: «Це покоління політиків має йти на смітник»

Автор: Олег ВЕРГЕЛІС

У минулому номері «ДТ» письменник Юрій Андрухович закінчив останню сторінку свого «берлінського щоденника» емоційно і провокативно: «От повернусь — і оголошу свою священну війну». Письменник справді повернувся з Німеччини, де був майже рік (як шанований стипендіат). І за цей час, за рік його відсутності, багато що змінилось — як у країні, так і у світовідчутті її громадян. Особливо в контексті останніх суспільно-політичних подій. Кого «долати»? Як «реагувати»? Ці та інші риторичні запитання не полишають тих, хто перебуває в стані розгубленості. Тому розмова з Андруховичем не про останні твори і не про німецькі враження (про це він не раз писав)… (До речі, Андрухович, ніби за символічним сценарієм, під час «постуніверсальних» подій в Україні відпочивав у Форосі — дуже знаковій для пострадянської історії території.)

— Пане Юрію, вам не здається, що нині простежується хитра тенденція «неоконформізму». Вигідніше стало промовчати, перечекати, подивитися як «усе» закінчиться… Сам був свідком, як одна відома співачка-депутат на українському каналі говорить «Геть!», а в російській ранковій інформпрограмі співає зовсім іншої «пісні». Може, я помиляюся? Чи, може, справді «громадянська» позиція вигідна лише тоді, коли її «дозволяють» мати?

— Гадаю, що це значною мірою залежить від того, наскільки та чи інша особистість дозволила «одержавити» свій талант, своє мистецтво. Тут є дуже серйозна відмінність і в темпераменті, і в самому творчому світогляді різних поколінь наших митців. Утім, мені важко говорити за інших. Поясню на власному прикладі, про що йдеться. Десь наприкінці липня я, очевидно, серед багатьох інших, отримав запрошення негайно їхати до Києва, де був запланований круглий стіл з Універсалом разом. А я в той час був на волинських теренах країни в гостях у Сашка Ірванця. Передусім мене обурив сам факт такої ситуації: це про що підуть якісь перемовини? Адже ми очікували не перемовин зі зрадниками і політичними інтриганами, а того, що відбудеться розпуск парламенту. Не давати шансу, не давати легітимності цьому голові Верховної Раді. Вже пізніше я побачив за круглим столом не тільки Бориса Ілліча Олійника, а й усю «раду старійшин», так би мовити. І зрозумів: далі у нас буде все те саме. Це буде те саме прокляття, яке над українською нацією тяжіє давно — себто намагання найболючіші проблеми і найскладніші протистояння або ховати за гарними словами, або заганяти їх кудись «під спід». Взагалі я думаю, що правильно вчинив, коли відмовився від того запрошення і нікуди не поїхав. Але тепер моє рішення видається схожим на те, про що говорите ви — про очікування, про мовчання, навіть про дезертирство. Насправді ж це швидше таке дистанціювання. Хоча насправді цікаво, що буде далі. Існує певне симбіотичне тіло у вигляді уряду. І, мабуть, якісь певні цікаві свої властивості воно ще продемонструє? Спостерігання — теж певний шлях. З другого боку гадаю, що, безумовно, замовчувати ситуацію також не можна. Тобто, принаймні, не знаючи її зсередини, я завжди можу і мушу висловлювати лише свої суб’єктивні переживання.

— Недавно в одній своїй публікації ви згадували Гегеля — коли писали про особистість в історії, а отже, і про роль зрадника в історії України.

— Для мене ці зради стали серйозною особистою проблемою. Тому що не тільки той рік, який я провів у Берліні, а от уже декілька останніх років я постійно налагоджував контакти — з літераторами, політиками, політичними журналістами. Перебуваючи там, я не отримував завдань ні від президента, ні від МЗС. Але в кожному своєму виступі (а їх було десятки) підкреслював перспективність нашої країни, говорив про те, наскільки наше суспільство змінилося, наскільки воно є зрілим для всього того комплексу суспільно-політичного життя, який називається Європою. Але події цього літа мою позицію в очах тих партнерів підрубали під корінь. Я просто видаюся брехуном. Насправді сталося так, що протягом десятиліть вони про нас думали: ця країна і це суспільство неспроможні змінюватися. І зараз багатьом із них, коли не всім, знову здається, що вони мали рацію, що ми безнадійні. Тому так хочеться оголосити цим зрадникам «священну війну».

— І все ж поки триватимуть пошуки «гострого безжалісного меча», обиватель саме у вас, як у «інженера людських душ» (вибачте за архаїчне визначення) запитуватиме: кому вірити? Хоча ви і самі у пошуках відповіді на це запитання.

— Якщо ми хочемо повернути собі віру, велике завдання суспільства в тому, щоб це покоління політиків (які маніпулюють нами, домовляються з «друзями» і «спільниками» або демонструють нам, як вони «консультуються», а насправді морочать усім голову) просто пішло на смітник. От це, на мій погляд, і було б суттєвою справою — просто позбавити їх будь-яких шансів і маневрів у майбутньому.

Безумовно, такою нагодою передусім будуть найближчі, хоч і не такі ще, на жаль, близькі, вибори, де їх, сподіваюся, можна буде хоча б на п’ятдесят відсотків поновити. От отримали б вони вже свої останні пільги, які розподілили між собою, — і геть! Навіть тут, у Криму, вони переслідують нас зі своїми спецрозподільниками. Ми з друзями планували захоплюючу подорож заповідником. І на це треба було отримувати спеціальний дозвіл. Раптом заповідник закривають на декілька днів, тому що якась група народних депутатів тут проводить свою відпустку! Навіть у заповіднику вони наступають на горло мрії. Не хотілось би, щоб це тривало вічно.

— Два роки тому в ЗМІ з’явився відкритий лист «Дванадцяти аполітичних літераторів», де було дуже багато цікавих тез. Ви підписали його одним із перших. І ваше прізвище було найвідомішим із тих дванадцяти. Якщо можна, коротко прокоментуйте деякі з тих тез. Перша теза: «Янукович — це незворотність маріонеткової диктатури, Ющенко — це незворотність демократії»…

— Життя не стоїть на місці. Те, що було правильним тоді, сьогодні вимагало б оновлення. Думаю, безумовно, цю тезу можна уточнити. Як її першу половину, так і другу. Щодо першої частини, я міг би висловитися м’якше — тобто щодо Януковича. І не тому, що він зараз при владі. Просто я маю надію, що цей політик за два роки якось змінювався. Щодо другої половини… Одразу після революції був період, протягом якого президент України Ющенко почав певні демократичні зрушення. Передусім, напевно, слова про свободу медіа не були порожніми. Частково це підтвердилося. Але жодним чином не можна говорити про те, що демократичний розвиток нам гарантований. Так, як не можна твердити, що ми досягли повної свободи слова. Тобто насправді це була більше свобода критикувати владу. А говорити, що це була справжня свобода слова, поки не доводиться.

— Тоді ще одна ваша теза дворічної давності: «Янукович — це ізоляція від Європи і світу, а Ющенко — це долання кордонів, це порозуміння»…

— Якщо наші світові партнери ще не зовсім махнули на нас рукою у зв’язку з політичною перемогою Януковича і будуть працювати і з ним також, то ізольованість швидше за все не настане. Така вже в нас країна, що «ізолювати» її в повному сенсі ніхто і не захоче. Натомість щодо кордонів і порозуміння, то був такий прекрасний «медовий місяць» в України з Європою і загалом із Заходом — після революції, після інавгурації — коли президента запрошували на найвищі і найпрестижніші трибуни цивілізованого світу. І мені розповідали про те, що бундестаг зустрічав його стоячи. Тобто це можна було б продовжувати, адже початок відбувся. Та от далі, очевидно, не вистачило інтелекту й послідовності. Не вистачило елементарної відповідальності за обіцяне. От у мене є така претензія до пана Ющенка (хоча взагалі їх багато). На початку того «медового місяця» він пообіцяв світові вільно володіти англійською мовою. Але наскільки я розумію, не вивчив її. Це начебто і дрібниця, але, як на мене, показова.

— Пане Юрію, а може, справді є великий сенс і геніальна суспільна стратегія в тому, щоб саме тепер узяти й об’єднати правий і лівий береги, хоча, можливо, цю тактику оцінять не сьогодні, а лише через певний час? Чи, може, розмови про «стабільність» це також елемент сценарію, і гасла абсолютно нещирі?

— Оскільки я в Криму, а це, як відомо, терени Партії регіонів, то розумію, в чому полягає ця «щирість». Безумовно, люди після останніх подій там начебто й заспокоїлися. Хоча з іншого боку – от вам події в Бахчисараї. Тож яке там заспокоїлися? Тому в мене виникає думка: чи не краще було б об’єднувати Схід і Захід не зраджуючи, а просто послідовно працюючи з цим Сходом з перших же днів після революції, не залишаючи цю проблему напризволяще і не демонструючи свою повну безпорадність щодо регіональних проблем.

— Як дихається і як пишеться в Криму? І чи часто там приходить натхнення?

— Я тут усього на 10 днів, тому не стільки пишеться, скільки лазиться горами. А загалом починаючи ще з листопада-грудня 2004 року я відчув, що мій емоційний стан по відношенню до того, що називається «батьківщина» зазнає досить серйозних змін. Це були позитивні зміни. Згодом я для себе визначив: уперше за досить тривалий проміжок часу живу не у конфлікті з батьківщиною. А цього літа, на мій погляд, відбулося щось на кшталт повернення до того старого конфлікту — «я і батьківщина». Це досить болісно. Один удар стався 6 липня. Другий — 3 серпня. Мабуть, не треба пояснювати, що стоїть за цими датами?

— Не треба…

— І тепер, біля цього теплого, часом навіть і гарячого, моря з розкішною кримською природою, я наче просто взяв паузу для того, щоб трохи оговтатися.

Моє перебування в Берліні тривало майже рік. І вже закінчилося. Протягом цього року я подовгу бував удома. У Берліні я кожного дня відвідував кілька інформаційних українських сайтів, стежив за телеканалами. Хоча попри всю інформативність цього замало. У серпні 2005-го я приїхав майже на місяць додому, зробивши перерву в берлінському «відрядженні». І тоді був перейнятий позитивом, який панував у країні. Ну, можливо, це було завдяки особливій івано-франківській атмосфері? Але громом серед ясного неба стало те, що почалося у вересні 2005-го — політична криза. Пригадую той стан, коли знову їхав у берлінському напрямі автобусом, а всюди по Галичині повітря перенасичене димом — палили на городах бадилля…

— Дим батьківщини солодкий і приємний?

— Дим їв очі. Було відчуття, що не так сталось, як гадалось.

— А це вже з української класичної драматургії — на зразок Старицького — «Не судилось». Або Кропивницького — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» чи «Дай серцю волю, заведе в неволю». До речі, чиє велике перо, на вашу думку, Булгакова, Гоголя, чи, може, Нечуя-Левицького (про бабу Параску) нині найкраще допомогло б в художньому осмисленні сьогоднішніх реалій?

— Мені здається, що Іван Франко міг би багато чого розставити по своїх місцях. Він усе-таки творив у категоріях якихось абсолютних моральних цінностей. Мав надзвичайну інтуїцію і безпомилково бачив як зло, так і добро. Згадав його не лише напередодні 150-річчя з дня народження. Франко був блискучим публіцистом, і його статті були б сьогодні конче потрібні.

— Якби пристойне видавництво вам сьогодні замовило сиквел «Московіада-2», яким, на вашу думку, міг би бути сюжет, фабульні перипетії? Щоб сьогодні ви «віддзеркалили» у своєму творі?

— Ситуація для мене загадкова. Тому що будь-який текст «на замовлення» мені не вдавався. Аж страшно про це подумати. Є задуми майбутніх книжок, і вони між собою сперечаються — за що б узятися раніше, за що пізніше. Коли вже згадуємо «Московіаду», то, звичайно, виник би політичний мотив...

— «Рефлексивний агітпроп»?..

— Цікаве визначення можливого жанру… Думаю, що в центрі умовного сиквелу було б політично-кримінальне протистояння, в якому треба знайти свого лідера, а лідера, власне кажучи, нема з кого вибирати…

— Знову проблема вибору?

— У 2004 році мені спав на думку один невеселий жарт, якого я не наважився оприлюднювати, аби не нашкодити кандидатові Ющенку на виборах. Це стосувалося, так би мовити, соціально-культурних облич обидвох кандидатів. І здалося мені тоді, що вибирати між кандидатом Януковичем і кандидатом Ющенком це все одно, що вибирати між Шуфутинським і Поплавським... Гадаю, нині це якось підтверджується. Але попри все варто вірити в наших людей, в українське суспільство… Так чи інакше воно прогресує. Люди просто стають вільнішими, це дуже важливо. Об’єктивно має сформуватися (і нам просто нікуди від цього не подітися) значно потужніший пласт справжньої еліти. Бо сьогодні слово «еліта» звучить майже виключно як знущання. Хоча насправді справжня еліта ще підростає.

А поки що має рацію Віктор Єрофєєв, який каже досить симптоматично: «Оці ваші політики чи ваша еліта, які вважають себе «прозахідними», не знають жодної західної мови, а ті з ваших, хто вважає себе «проросійськими», так навіть Ахматову називають Ахметовою»... От тут наша драма…

— Можливо, несподіване запитання. Ви б погодилися (при певних умовах) на крісло якогось управлінця від культури — чи міністра культури (ходять чутки, що нинішній — до листопада), у нас також тепер є прекрасна вакансія начальника управління культури міста Києва, бо Биструшкін звільнився. Ви себе уявляєте в таких «декораціях»?

— Ні! Тому що я профан у цих справах. Або так: я вільна людина і не маю над собою начальників, тож і сам не хотів би бути для когось начальником. Я швидше за все розгубився б, якби від мене залежали долі і настрої вже не моїх персонажів, а живих людей, які, може, і менш цікаві за моїх літературних героїв, але вони живі люди. І їх усе-таки шкода. Мені не до вподоби керувати людьми, видавати розпорядження, накази, когось карати. Мабуть, приємно когось заохочувати, підвищувати, але ж неможливо керувати тільки в такий спосіб. Склад характеру і душевний склад абсолютно не відповідає цим міркам. Можна багато про це дискутувати, й взагалі не впевнений, наскільки потрібне міністерство культури в тому вигляді, в якому воно є. Тому що поєднання в одному відомстві балету і сільських бібліотек, кінематографу і ще чогось… Це занадто різнопланові і різномасштабні речі.

— Яка книжка зараз лежить у вас на столі, що читаєте?

— Це одна антологія. Вона видана нинішнього року у двох країнах двома мовами, там є і мій текст. Антологія називається «Останнє і втрачене».

— Майже заголовок до цього інтерв’ю.

— Можливо. Було запрошено 15 авторів з європейських країн для написання текстів для антології про певні місця на нашому континенті, де зникає життя, звідки їдуть люди. Це була спроба створити альтернативний, меланхолійний атлас Європи. І це дало б змогу інакше поглянути на те, що таке прогрес, що таке розвиток і що таке наша Європа.

— Німеччина, Берлін: наскільки там вирує літературне життя?

— Там не буває дня, коли б не відбувалося чогось, пов’язаного з літературою. Берлін — місто, в якому водночас перебувають найкращі письменники не тільки з Німеччини, а й з усіх країн світу. Моя стипендія одна з багатьох, яку отримують автори зі Сполучених Штатів, Румунії, Монголії, Південної Африки… Можна було б тільки мріяти, коли б у Києві у понеділок читав свій твір норвезький автор, у вівторок — автор із Нової Гвінеї, а в середу — якийсь іще нобелівський лауреат. У Берліні це виглядає саме так. Там дуже високий рівень літературної комунікації, який жодним чином не можна декласифікувати або звести нанівець. Берлін у літературному житті поза конкуренцією. Хоча найбільше видавництв — у Мюнхені, а найбільша книжкова подія у Франкфурті, але найбільше авторів живе і пише саме в Берліні. Це місто з найбільш вільною атмосферою, ліберальне, але водночас без претензії на супермегаполіс.

У мене якось настав момент, коли почав, як герой радянського серіалу Штірліц, думати «от тут у нас в Берліні». І те, що я в березні виступив з достатньо гострою промовою на тему «європейського порозуміння» пояснюється ще й тим, що я почав почуватися в Берліні як удома. Я дозволив собі більше, ніж увічливий гість.

— Можливо ви знаєте, що в Україні нині бурхливо розвивається приватний кінематограф (державне фінансування, навпаки, — проблема). Чи зверталися до вас із пропозиціями щодо екранізації ваших творів чи написання оригінального сценарію?

— Буває це досить часто й я часто відмовляюся, бо маю «травматичний» досвід. Свого часу написав два сценарії, це була інша епоха, початок 90-х, коли ще вірилося в чудеса і в те, що ми можемо нашим кінематографом ну, наприклад, підкорити світ. Я задоволений тим, що фільм «Кисневий голод» у режисера Андрія Дончика вийшов достойним. А от в іншому випадку я просто вимагав, щоб моє ім’я зняли з титрів, оскільки режисер настільки все змінив, що мені стало соромно за кінцевий продукт. І ми мирно домовилися: я ні на що не претендую і мого імені там, слава Богу, не буде. Можливо, це мене і досі відлякує. Я розумію, що кіно – це режисерське мистецтво і останнє слово завжди за режисером. А я хочу бути господарем ситуації на всі сто відсотків і відповідати лише за власні проколи. Тому для мене краще залишатись автором роману, а не, наприклад, кіносценарію…

--------------------------------------------------------------------
№ 31 (610) 19 — 25 серпня 2006

Copyright © 1994-2007. "Дзеркало тижня". Всi права захищенi.

http://www.dt.ua/3000/3680/54201/


Создан 23 апр 2007



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

НСМЕП Locations of visitors to this page
Google